Помічайте, називайте емоції дитини, щоб вона вчилася розуміти свій стан. Віддзеркалюйте: «Я бачу, ти злишся», «Тобі сумно» тощо. Дитина має право на будь-які емоції, і батьки поряд, щоб прийняти їх. Ми не заперечуємо емоції, але можемо встановити межі щодо вчинків чи щодо форми вираження емоцій (надавши альтернативу): «Ти сердишся? Я тут, розкажи, що сталося?», «Таке справді може засмутити, але бити іншого не можна, скажи йому словами що тобі не подобається».
Називаючи стан дитини, ми допомогаємо їй його зрозуміти, і вона бачить, що її емоції важливі, а не знецінені, що її люблять за будь-яких умов.

Коли в дитини вирують емоції – мислення не працює, тому нотації від дорослих у цей момент не є ефективними, а тільки ще більше розбурхують найдавнішу емоційну частину мозку дитини – «мозок ящірки» (лімбічна система головного
мозку), яка будь-який напад чи домінацію сприймає як загрозу.
Тож спершу треба заспокоїти дитину, а вже потім, коли у спокійному стані вмикається мисленнєва частина мозку – говорити, вчити, виносити уроки тощо.
Як заспокоїти «ящірку»?
Передусім має значення невербальна комунікація. Тут не так важливо, ЩО говорить дорослий, але важливо ЯК він це робить, яким тоном, у якій позі. Дорослий має продемонструвати, що він не нападає, а прагне підтримати, допомогти вирішити ситуацію. Для цього, звісно, дорослому варто зберігати спокій.